Минулого 2005 року Кемпус готував всеукраїнську конференцію в Одесі. Планувалося, що вона коштуватиме 90 гривень. Я трохи хвилювався про гроші, тому, що дуже хотів найближчі кілька місяців купити цифровий фотоапарат і відкладав на це гроші, як тільки міг. Мій друг, американський місіонер Джошуа Стілл, розповів мені деяку історію з свого життя, яка вплинула на мої подальші рішення. Джош із вагітною дружиною, яку звуть Келсі, у серпні-вересні того року був у Польщі, тому що там Келсі мала народжувати у пологовому будинку. За ті 2 місяці Джош з дружиною потратили багато грошей на перебування в Польщі і так сталося, що вони не мали потрібної суми, щоб заплатити за перебування Келсі в цьому медичному закладі. Їхня сім’я щиро молилася Господу, прагнучи довірити Йому цю ситуацію. Буквально через кілька днів (після молитви) до Джоша подзвонила мама, яка живе у США, і сказала, що один віруючий американець, який раніше ніколи не підтримував його служіння, пожертвував саме ту суму, яку потребував Джош, щоб заплатити приватній поліклініці.

Дізнавшись це, я захотів також щиро довіртити свої проблеми Богу. Добре пам’ятаю, що двічі підряд щиро молився Богу – у середу і четвер ввечері, як завжди, перед сном. Я мав насправді багато сумнівів щодо того, чи правильно я все роблю, чи правильна у мене мотивація, чи хоче Бог, щоб я туди (на конференцію) взагалі їхав і т.д.

Слід сказати про те, що з п’яти років я виховуюсь тільки мамою, тому, що батьки розлучились, ми з мамою і бабцею жили в Скольому, а батько залишився працювати і жити в Міжгір’ї Закарпатської області, жодного разу не цікавившись про моє життя, і не даючи знати про себе. Можна сказати, що в моєму житті не було слова "тато", воно не носило ніякого відтінку, навіть негативного.

В п’ятницю, як звичайно, я поїхав до дому у Сколе. У суботу мій день не відрізнявся чимось особливим: я сидів за комп’ютером і займався чимось не дуже потрібним. Враз продзвонив телефон мелодією, яка так рідко звучала в мене: сіменс натякав, що дзвонить незнайомець (незаписаний абонент). „Сергій?” – почув я у трубці, „Так”. „То тато”. Найцікавіше те, що я відреагував так, ніби він дзвонив тричі на день і не відразу подумав звідки він взяв мій номер. Тато сказав, що хотів би зустрітись і поговорити. Ми домовились про зустріч у Воловці – місті між моїм Сколе і його Міжгір’ям. Цікаво, що тато не наполягав зустрітись відразу, проте я діяв за принципом „не відкладай події на завтра, бо тоді вони можуть взагалі не відбутися”.

Ми зустрілися, спілкувалися кілька годин в кафе, трохи гуляли і тут в один момент мій батько, якого я не бачив 15 років, сказав: „Я не маю багато грошей, але ось, візьми це” і простяг мені два папірці по 50 гривень. Напротязі двох секунд я зрозумів, що це те, що я так просив у Бога.

„Які то величні діла Твої, Господи, дуже глибокі думки Твої” (Псалом 91:6)

Звичайно, я був безмежно щасливий, що Бог відповів мені на молитву. Проте скоро я знову впав у сумніви. На цей раз це стосувалося тієї маленької справи, яку я робив для Бога – видавництва буклетів. Я вже видав двічі буклет під назвою „Ніч. Навколо тиша”, де своїми словами розповідав євангеліє, і роздав тираж у центрі Львова перехожим. Роздаючи останні штуки я почав дуже сумніватися в тому, чи потрібна взагалі моя робота Богу. Я думав про те, заради чого я це роблю взагалі, чи насправді хтось може увірувати, прочитавши це і чи не роблю я це лише заради себе (мовляв, у мене теж є служіння для Бога). Ці сумніви були на порядок сильніші попередніх, бо тепер я, по-перше, не був упевнений у потрібності Богу цієї роботи, по-друге, не знав чи варто мені просити у віруючих людей гроші, давати власні, пробувати заробити чи просто просити Бога. Я спілкувався з співробітниками, але їхні аргументи молитись і пробувати шукати підтримку не переконали мене. Я насправді був розгублений. Пам’ятаю, говорив про це з однією співробітницею після кемпусівської молитви, потім, прийшовши в гуртожиток, молився і просив показати Бога, чи варто друкувати буклети і далі та в який спосіб Бог хотів би мене підтримати. Я навіть питався Бога, чи міг би я на це заробити гроші, проте не дуже серйозно сприймав таку альтернативу. Я точно пам’ятаю, що після тієї молитви прошло лише 2 дні, бо в мене тоді, у п’ятницю, був державний екзамен. У суботу, вже після щасливої здачі державного я з Русланом і ще двома панночками з Одеси гуляли Львовом. Я відвідав вперше купу місць та протратив тижневі гроші, проте, здається, трохи відпочив фізично і духовно. Звісно, в той день я зовсім не думав про те, як Бог вирішує „моє питання”. Коли ми з Русланчиком та панночками зайшли до нього на квартиру мені подзвонив Петро, директор Кемпусу, і спитав: „Сергію, ти хотів би заробити 200 гривень за тиждень?”. Я почав емоційно казати, що так, я дуже чекав цих грошей і це якраз те, що потрібно, а Петро, не розуміючи в чім річ, сказав: „Я знаю, що це невеликі гроші, але це те, що є”. „Петре, я насправді хочу заробити їх, не жартую”.

Цікаво, що Бог послав мене спочатку в Київ, а потім у Крим, де я працював фізично, готучи євангелізаційний юнацький табір для церкви ЄХБ.

Варто сказати, що я настільки зрадів відповіді, що до тої суми, яку заробив у Криму, додав ще трохи від себе з стипендії, бо був упевнений, що Господь благословив мене у цьому (видавництві буклетів). Результатом цього всього є буклет „Насправді цінна”.

Хочу також сказати, що зараз я добре розумію, що перші два буклети були неналежної якості і зараз я це явно бачу. Проте, я розумію, що Бог зробив можливим їх видання (обидва рази за власним бажанням друкували американці), для того, щоб підтримати мене у служінні. Можливо, Бог використав мене, щоб привести до покаяння інших, проте я думаю, що перш за все він це зробив, щоб зрощувати, піднімати, вдосконалювати моє бажання і вміння служити Йому.

Дорогі друзі! „Ісус же поглянув на них і промовив: Неможливе це людям, а не Богові. Бо для Бога можливе все!” (Матв.19:26, Мар.10:27, Лук.1:37, Лук.18:27). Якщо Ви насправді щирим серцем хочете щось робити для Бога – не сумнівайтеся, робіть! Не думайте занадто багато про себе та своє ставлення – Ваше ставлення насправді залежить від Вас самих. Не зупиняйтеся у своєму служінні ні через труднощі, ні через обставини, нерозуміння інших, чи через знеохоту. Якщо Ви щось робите для Спасителя – майте точну впевненість: яка б ця справа не була б – вона не забута у Всемогутнього! Зверніться до Бога з подякою за те, що Ви хочете щось робити (бо насправді це значить, що Він хоче Вас використовувати) і просіть у Бога мудрість і будь-чого, що Ви потребуєте. Просіть з вірою, а не на всякий випадок. Бог насправді може зробити великі дива у Вашому житті, Вам треба просто довірити Йому Одному все своє життя і служіння! „Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам” (Матвія 7:7).